ДОЛЯ ПЕРЕСЕЛЕНКИ
Народ України зазнав достатньо бід за свою історію. Історія однієї біди – стала моєю історією. Антитерористична війна на Сході, яка завдала тяжкого удару мешканцям Луганщини, Донеччини та Криму, мене також не обійшла. Ця участь, змінила моє життя назавжди. Я – переселенка з Донбасу. 2014 рік… Початок кошмару багатьох українців. Тоді мені здавалось, обірвалось щасливе, світле, незалежне життя моєї Батьківщини. У п’ять років я вже знала, що таке війна. Щоночі, чуючи постріли гармат, я натягала ковдру до голови і міцно заплющувала очі, боячись за життя близьких. Удень, коли йшли обстріли з боку села Мар’їнка, я лягала на підлогу, хвилюючись, щоб ніяка ракета не влетіла у вікно. Я пам’ятаю ніч, яку з батьками провела, ховаючись у ванні, від вибухів. Мені було дуже страшно. Здригаючись від пострілів, у мене з’являлась одна думка: треба тікати! Хотілося їхати якомога далі від жаху. Отож моя сім’я була змушена покинути рідний дім. Поспіхом я збирала речі: книжки, одяг, іграшки… Дорога вела нас до столиці – Києва. Тоді я зовсім не думала покидати домівку назавжди. Мені здавалось, ми їдемо з міста на місяць, але йшли роки… Минав час, та сум за Батьківщиною не покидав мене. Життя продовжувалося. Моїм рідним, як і мені, треба було залишити старе життя і будувати нове. Так, ми дуже рідко приїжджали додому, до бабусь та дідусів. В періоди затишшя бажання навідати родичів було сильнішим за страхи. Дорогою в Донецьк я з батьками долала тисячу кілометрів автобусом, піші переходи від кордону України до кордону свого рідного міста і під дулами кулеметів ворога проходила паспортний контроль. Неможливо описати ті почуття, які переповнювали мене під час такого приниження на рідній землі. Я відчувала себе такою безпомічною і вразливою біля озброїних окупантів. Там, на кордоні, мені хотілося швидше пройти довжелезну чергу з переселенців, що прагнули повернутися додому, швидше опинитися в безпеці. Я переживала це знову і знову, коли їздила на Донеччину. Нове місто… Спочатку мені було важко звикнути до чужих людей, іншого довкілля, де не було нікого, окрім батьків. Відкривати щось нове для себе необхідно, чи не так? Та ця необхідність не повинна з’являтись під тиском небезппеки! Але іншого вибору в мене не було. З часом, новий дім став справді рідним. Тут я вперше пішла до школи, вперше відчула себе щасливою! Зараз я відчуваю, що моя домівка – це Київщина, земля, яка з радістю прийняла мене. Земля, яка познайомила з багатьма добрими людьми. Тут я вчуся, малюю, танцюю, вільно спілкуюся українською мовою – я щаслива. Я мрію, що нарешті настане мир і всі міста України будуть звільнені! Я вірю, що зможу знову поїхати до вже незалежного рідного краю та побачу сонце і мирне небо над батьківським гніздом.Ярослава Салко, учениця 7-А касу,Ліцей№1, с. Петропавлівська Борщагівка